Історії

Ми щодня отримуємо нові запити на допомогу важкопораненим українським військовим і стараємося максимально допомогти кожному захисникові України, який втратив здоров’я на війні. З моменту заснування в 2015 році фонду «Відродження Захисників України» лікування та реабілітацію у США пройшов 31 військовослужбовець.

Віктор Легкодух

26-річний український солдат, який був паралізований нижче
талії внаслідок отриманих поранень, воюючи в зоні АТО у складі 25-ї окремої
Дніпропетровської аеромобільної бригади. У 2009–2013 роках Віктор навчався у
Львівській академії аеромобільних військ, а у березні 2014 року відправився в
зону конфлікту.
16 серпня під час розвідувальної операції дістав тяжке мінно-осколкове
поранення. Найбільший осколок застряг у хребті Віктора, через що солдат
паралізований нижче пояса. З поля битви бійця евакуювали до Харківського
військового шпиталю, а через чотири дні перевезли в Одеський військовий
госпіталь для подальшого лікування та проведення операцій.
Віктор із Дніпропетровської області, нещодавно одружився. Нині подружжя разом
бореться з паралічем Віктора. Фонд «Відродження Захисників України» привіз
Віктора на шестимісячну реабілітацію до центру NextStep у Лос-Анджелесі.

Роман Годурик

40-річний солдат української армії, який служив у 58-й бригаді 13-
го батальйону, що дислокувався у Донецькій та Луганській областях. 29 вересня
2017 року, коли міна влучила в укриття солдатів біля села Новотошківка Луганської області, Роман отримав серйозну травму правого плеча.
Лікувався в Київському військовому шпиталі, де лікарі пропонували йому
зафіксувати праву руку на одному місці без можливості послуговуватися нею в
майбутньому. Команда «Відродження Захисників України» звернулася до доктора
Ніла Чена у Центральному госпіталі у Бостоні, який раніше допомагав іншому
українському пораненому солдатові. Доктор Чен погодився працювати на
добровільній основі й у січні 2019 року провів операцію. «Відродження Захисників
України» відповідає за амбулаторні витрати, пов’язані з операцією.
Роман з м. Березань Київської області. У нього двоє синів: Дмитро (9 років) і Артем (14 років).

Микола Левкун

33-річний офіцер, майор, який служив в окремому загоні
спеціального призначення Української національної гвардії. З 2014 року
перебував у найгарячіших точках Донецької області, зокрема у таких як
Слов’янськ, Дебальцеве, Авдіївка, Зайцеве, Широкине, Первомайськ.
Микола був тяжко поранений під час спецоперації біля Горлівки, де наступив на
міну, що вибухнула. Він утратив обидві нижні кінцівки і дістав сильне поранення
правої ноги. Перша госпіталізація та ампутація були у місті Торез. Опісля Миколу
направили до Харківського військового госпіталю, де відбулася перша операція з
імплантацією металевої пластини у правій нозі. Проте нога Миколи залишається
викрученою і він не може ходити на протезах. Боєць звернувся до нашого фонду, і
ми знайшли госпіталь Coney Island у Нью-Йорку, котрий провів необхідну
операцію. Після операції Микола отримає протезування ніг, яке нам доведеться
покрити в сумі 12 500 доларів.
Микола з Івано-Франківська, одружений, доньці Златі 4 роки, синові Денису 8
років. Микола залишається надзвичайно активним і бере участь у різноманітних
змаганнях для поранених українських військовослужбовців, таких як «Ігри
нескорених» та «Сила нації».

Олександр Півнев

20-річний солдат української армії, який у 2015 році підписав контракт з 53-ю окремою механізованою бригадою як зенітно-артилерійський винищувач і був направлений на службу в зону конфлікту на Сході України.
3 липня 2016 року Олександр, опинившись під важким артилерійським обстрілом
біля міста Торецьк на Донеччині, отримав серйозне поранення. Його доправили до найближчої лікарні, де лікарям довелося ампутувати праву ногу.
У ніч на 4 липня Олександра перевели до Харківського військового госпіталю, де він провів тиждень у реанімації. Протягом цього часу його серце зупинялося чотири рази. Коли стан стабілізувався, бійця перевели у центр травматології, а потім – у відділення гнійної хірургії. Оскільки ситуація залишалася складною, лікарі боролися, щоб зберегти молодому хлопцеві (тоді Олександрові було 19 років) ліву ногу. Загалом боєць переніс 11 операцій у Харківському військовому шпиталі. Ми спротезували Олександра в США у 2017 році на суму 14 500 доларів.

Володимир Ковальський

34-річний армійський сержант-механік, який служив
у 14-му взводі (розташований у Володимирі-Волинському). Станом на березень
2015 року служив на Сході України, доки не дістав поранення на мінному полі 15
березня 2016 року, коли група Володимира пішла на розвідувальний пробіг на
окуповану територію.
Володимир був евакуйований до лікарні у м. Волноваха, де йому ампутували
обидві нижні кінцівки. Отримавши перше протезування в Україні, Володимир
розпочав тренуватися та брати участь у різних змаганнях для людей з
інвалідністю, таких як «Ігри героїв» і «Сила нації».
Володимир родом з м. Каховка Херсонської області, має 10-місячну дитину.
Фонд допомагає Володимирові отримати дві протезові ноги. Володимир їде до
Орландо (Флорида) для лікування та реабілітації у Prosthetics and Orthotics
Associates. Вартість становить 12 500 доларів для обох ніг. Також Володимир
отримав бігові протези ніг від центру безкоштовно.

Руслан Ярош

27-річний український солдат, який був паралізований нижче пояса
внаслідок отриманих поранень, воюючи у складі 79-ї бригади. Руслан служив в
українській армії з 2011 року за контрактом, спочатку – у бригаді нападу, пізніше – у
розвідувальному відділі.
З розвитком конфлікту на Сході України в березні 2014 року Руслан обороняв кордон
з АР Крим, а згодом його підрозділ вирушив у зону АТО. 19 червня 2014 року поблизу
селища Ямпіль у Руслана влучив снайпер, коли українські сили йшли вперед, щоб
прикрити 25-ту бригаду, яка зазнала серйозних втрат. Руслан сидів на верхівці
військового транспортного засобу, коли куля розбила лопатку, пройшла через його
легені та пошкодила спинний мозок. Руслан був негайно евакуйований і три дні
перебував у комі в Харківському військовому шпиталі. Згодом солдат провів 13 днів
у відділенні інтенсивної терапії та півроку в інших госпіталях. Руслан мріє стати на
ноги і звернувся по допомогу до нашого фонду. Ми надали Руслану можливість
шестимісячної реабілітації в найбільш розвинутому інституті відновлення спинного
мозку в США NextStep на суму 20 000 доларів.

Дмитро Котов

41-річний сержант української армії з 25-го взводу «Київська
Русь». 2 червня 2016 року біля села Троїцьке на Луганщині Дмитро отримав
складні мінні поранення, коли взвод здійснював одну зі своїх поїздок до сірої зони (території, що відокремила українську армію та проросійські війська).
Дмитро одразу ж втратив одну ногу, а другу йому ампутували у військовому
шпиталі. Боєць переніс 27 хірургічних втручань у польовій лікарні та Київському
військовому шпиталі. Дмитро тренується на протезах, за котрі наш фонд спільно з
українською громадою в Детройті та Нью-Йорку заплатили в листопаді 2017 року
10 200 доларів. 

Влітку 2018р Дмитро піднявся на найвищу точку України-гору Говерлу на протезах, які йому проплатив фонд Відродження Захисників України. Завдяки цьому подвигу Дмитро потрапив у книгу рекордів України.  У 2019р Дмитро повторив своє досягнення.

Також у 2018році Дмитро прийняв участь у традиційному пробігу- Марафон морської піхоти, Вашінгтон.

Володимир Бобик

41-річний український солдат, який був паралізований
унаслідок отриманих травм, воюючи в зоні АТО у складі 95-ї бригади. Володимир
командував мінометним взводом і брав участь у бойових діях на кордоні Авдіївка,
Тарасівка, Слов’янськ, де був сильно поранений у шию, легені та спинний мозок.
Лікувався в Генічеській лікарні й Одеському військовому госпіталі і нині проходить
реабілітацію. Повільно в нижню частину його тіла повертаються відчуття, і він може рухати пальцями на лівій нозі. Ми дали Володимиру можливість перебувати
протягом шести місяців у центрі реабілітації NextStep у Лос-Анджелесі, який лікує
людей із серйозними травмами центральної нервової системи. Щомісячна вартість терапії, кімнати та пансіону становить 2500 доларів. Володимир пройшов у ЛосАнджелесі шестимісячну реабілітацію на загальну суму 15 540 доларів, яку сплатив фонд «Відродження Захисників України».

Рустам Росул

був охоронцем на українсько-російському кордоні, який постійно
зазнавав нападів проросійських сил. 10 жовтня 2014 року біля Волновахи він і
більшість охоронців у його підрозділі були поранені. Кілька куль пошкодили
життєво важливі органи, зокрема спинний мозок, залишивши Рустама
паралізованим. Вийшовши з двотижневої коми в Дніпропетровському
військовому шпиталі і пройшовши лікування в прикордонній патрульній лікарні
Києва та Львівському реабілітаційному центрі, він був прийнятий у центр
реабілітації для паралізованих у Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія. Рустам уже
здатний стояти з мінімальною підтримкою і робити кроки за допомогою милиць.
Ми сподіваємося, що через шість місяців реабілітації він зможе ходити з
мінімальною підтримкою і повернутися до самостійного способу життя.
Реабілітацію для Рустама фінансували українські американці в Каліфорнії та інших
частинах США.

Михайло Ляля

український паралізований солдат, який 12 лютого 2015 року зазнав
серйозного поранення на Сході України у важкій боротьбі біля міста Дебальцеве.
Михайло отримав травму спинного мозку і був прооперований в Інституті
нейрохірургії в Києві.
Поранення залишило молодого солдата паралізованим нижче талії. Він хоче брати участь у Паралімпійських іграх (веслування) і одного дня представляти Україну на Іnvictus Games. За реабілітацію Михайла у центрі NextStep у Лос-Анджелесі, а також кімнату й пансіонат ми сплатили 12 500 доларів. Михайло займався баскетболом і тенісом.

Андрій Мельник

 працював у складі 80-ї бригади, добровільно пішов на Схід

України, щоб захистити українську територію, і служив у селі Піски. Він пройшов
через тяжкі бої в аеропорту Донецька, де втратив майже половину своїх бойових
побратимів, а деякі зникли безвісти. Умови, в яких боролися воїни, були
надзвичайно важкими. Інколи вони спали лише дві години, мали обмежену
кількість їжі. Офіцер української армії вистрілив в Андрія після того, як він вийшов
з аеропорту Донецька. Це сталося у селищі ближнього військового району, коли
наші сили помилково прийняли Андрія за сепаратиста. Куля залишила Андрія
паралізованим нижче талії. Фонд «Відродження Захисників України» привіз бійця
для реабілітації в Лос-Анджелес наприкінці листопада 2016 року. Через пролежні,
що відкрилися під час подорожі Андрія, він не міг залишитися на шість місяців і
після двох місяців реабілітації мусив повернутися до України, щоб отримати
медичну допомогу. Фонд «Відродження Захисників України» сплатив 7500
доларів.

Віталій Галіцин

 полковник української армії, який у серпні 2014 року дістав

серйозне поранення черевної порожнини та обох очей через вибух міни поблизу
міста Маріуполь. У цій атаці Віталій втратив двох своїх найкращих друзів-офіцерів.
До війни Віталій багато років служив в українській армії бойовим інженером
(сапером). Він брав участь у спеціальній місії в Іраку під назвою «Іракська свобода» і
працював разом з іншими військовослужбовцями з усього світу. Віталій є експертом з роззброєння вибухових пристроїв і добровільно виїхав до Східної України після відставки зі Збройних Сил у 2010 році.
Він вважав, що власними знаннями допоможе захистити націю та народ від
російської окупації. 26 серпня Віталій був поранений у живіт і майже втратив зір на
обох очах.

У Німеччині лікарі прооперували одне око і змушені були хірургічно видалити інше. Завдяки українському американському лікареві Бойку в січні 2017 року Віталію здійснили трансплантацію рогівки у клініці Wills Eye у Філадельфії. Та,попри всі наші зусилля, Віталій залишається незрячим. Він отримав собаку-поводиря в Pilot Dogs у штаті Огайо, яку привіз із собою до України.

Дмитро Трібой

у листопаді 2017 року  отримав кульове поранення в голову, в ліву півкулю головного мозку. З госпіталю у прифронтовому Бахмуті  хлопця доправили до Дніпра. Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози. Але він вижив. Після Дніпра був львівський шпиталь, а потім Діма проходив реабілітацію у центрі в Клевані на Рівненщині.
Зараз Дмитро кілька разів на тиждень їздить по чотири години з рідного села Сухоліси, що біля Білої Церкви, до Ірпеню під Києвом, робить чотири пересадки на шляху до реабілітаційного центру Next Step Ukraine і за рік вже показує результати одужання.
З Дмитром ми познайомилися минулого року. Тоді він із реабілітологами прийшов до мене на ефір. Казав, що ледь піднявся на четвертий поверх – після поранення права сторона у хлопця була практично нерухомою. Тоді Діма тільки голосно сміявся. І поки він не пояснив, що погано говорить, я б не здогадалася, що він пережив таке поранення.
Зараз хлопець значно впевненіше відчуває руку і ногу, а лівою рукою так притискає на прощання чи при зустрічі, що перехоплює подих. Діма так само голосно сміється, жартує і вже набагато краще вимовляє слова.
Цей текст викладаю у вигляді діалогу, бо Дмитро дуже намагається говорити, і це в нього наразі виходить окремими словами, а не цілими реченнями.
– Срочка – ух, бррр! Десна – ух… – каже Діма.
– То ти від слова «срочка» так збурився чи від слова «Десна»? – запитує Дмитра фізичний терапевт і реабілітолог Микола Свищ.
– Від «срочка в Десні», – підказують Дмитрові, а він регоче.
– У 2012 році восени служив срочку, – показує Діма на калькуляторі цифри.
– Чому ти не намагаєшся вимовляти цифри 2012? – запитую в нього.
– Тяжко. Цифри – класно (має на увазі, що всі пам’ятає), язик – важко (має на увазі, вимовляти не дуже виходить). Ми з реабілітологом Миколою починаємо говорити повільно, щоб Діма повторив за нами: «Дві-тисячі-два-над-цять». І він повторює.
Дмитро Трібой навчався у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова на психолога-логопеда, потім була строкова служба. На війну потрапив у 2015 році в складі одеської 28-ї бригади, через 1,5 роки перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був розвідником.
Сміється, що за освітою психолог-логопед, а зараз сам займається з логопедом, вчиться вимовляти складні слова і складати правильно речення.
22 листопада Дмитро Трібой відзначає другий День народження. Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну. А у реабілітаційному центрі Next Step Ukraine допомагають повернутися до повноцінного життя українським військовим із черепно-мозковими травмами, після інсультів, зі спинномозковими травмами та будь-якими іншими порушеннями центральної та периферичної нервової системи. Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї ідуть маленькими, але впевненими кроками.

Олександр Дударєв

Куля снайпера прошила його голову, майже не залишивши шансів на життя. Та попри велику втрату крові та 9 днів коми, боєць гірсько-штурмової бригади Олександр Дударєв уже два роки заново вчиться говорити і ходити. А ще – мріє взяти участь у паралімпійських іграх.
– Побратими і лікарі казали, що мій син – справжній боєць. І навіть там, після поранення, лежачи на землі з простріленою наскрізь головою – тримався, – розповідає мама хлопця Алла Коротич. – Хоч це і було два роки тому, але він пам’ятає все. І як стояв на посту в Золотому, і як упав, відчув біль, як кликав на допомогу, а ніхто не приходив, бо, як з’ясували пізніше, – від поранення Саша втратив мову. Тоді боровся і зараз не припиняє. Ще жодного разу він не пожалівся на свій біль чи безпорадність. Після отриманої нейротравми, маючи забій мозку 3 ступеня та відсутність 12 см черепної кістки сину потрібна багатоетапна і довготривала реабілітація.
Кожне заняття для хлопця – шанс заново навчитися ходити і говорити. Його лікували в Харкові, Дніпрі, Львові. Попри те, що було фізично важко, Олександр запекло працював над відновленням. І вже за кілька місяців зміг вимовити своє ім’я… Афазія – саме так часто називають порушення мови, які виникають унаслідок черепно-мозкової травми, складного поранення або інсульту. Ліків від афазії немає та й сама вона не зникає. Однак існує терапія мови, яка в більшості випадків допомагає таким, як Олександр Дударєв, повернути втрачені навички спілкування.
– Наразі в Україні мало фахівців, які займаються з бійцями відновленням мови після ураження мозку. Ми об’їздили із сином чимало шпиталів та реабілітаційних центрів України. Тільки у Львові віднайшли спеціаліста, яка повірила в Сашу і постійно з ним займається, – говорить мама бійця. – І результат її роботи – вражає. Син вже потроху говорить, щоправда ще не всі його розуміють. Але це – вже позитив.
Для відновлення мови спеціалісти використовують когнітивно-нейропсихологічний підхід. Його створили ще у Великій Британії, і зараз широко застосовують по всьому світу. Це сприяє не лише підвищенню ефекту терапії, а й має позитивний психологічний вплив на стан пацієнта. Також у лікуванні афазіологи застосовують прагматичний підхід, спрямований на відновлення комунікативних навичок. Тому часто бійці проходять і групові заняття.
– Після численних занять він ходить, щось вже може зробити в побуті, приміром, приготувати яєчню… Саша постійно в роз’їздах. Як по Україні, так і за кордоном. Зараз проходить реабілітацію в Ірпені, де нещодавно відкрили унікальний для України реабілітаційний центр Next Step. Мій син сильний духом і має мету – представляти Україну на паралімпійських іграх. Цього року навіть брав участь у відбірковому турі «Ігор нескорених». Але попри хороший результат з плавання та стрільби з лука – не пройшов далі. Та я знаю Сашу, він ніколи не здасться і буде йти до мети крок за кроком.

Олег Івахнюк

Про реабілітацію Олега Івахнюка в “Next Step Ukraine” з благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine:

Не секрет, що ветерани АТО сьогодні як ніхто потребують реабілітаційного втручання як в фізичному так і в моральному плані. Про те, як знайти в собі сили після поранення, борючись кожен день за те, щоб встати знову на ноги і прийти самостійно до доньки. Розповів в Інтерв’ю Олег Івахнюк- ветеран АТО, який з початком війни пішов як доброволець, потім служив в батальйоні Донбас.

— Коли і як отримали поранення?

«Поранення отримав у 2014 році, на передовій коли визволяли місто Попасне, Луганська область. В ліве стегно попало 3 кулі. По прогнозам лікарів мав ходити, але на одинадцятій операції дали неправильно спинальну анестезію і відказало все тіло. Коли лежав у Харкові хотіли ампутувати ногу. Але я не дав цього зробити, бо був у свідомості, а інакше б відрізали. Якби не ця ситуація повернувся би на фронт» — Розповідає Олег.

— Лікар був звільнений? або як вирішили ситуацію з анестезією?

Лікар анастезіолог відразу пішов у відпустку на 4 місяці. Звільнений не був. Рани довго не загоювалися, тому що занесли інфекцію. Пізніше, її вдалося знешкодити коли був на лікуванні за кордоном.

— Де проходили лікування до того як потрапили на реабілітацію в Next Step?

Проходив в Іспанії і в Рівненській області в Клевані.

— Як дізналися про центр, який результат після заннять?

Дізнався від волонтерів, і бачив на фейсбуці про реєстрацію. У центрі вже другий місяць займаюся, результат є навіть після невеликого періоду. Прокачав м’язи ніг і спини, почав краще вставати на ногу. Реабілітологи не дають спуску і відносяться на рівні з собою, не жаліють тебе. Що найбільше і подобається. Дають поради як правильно харчуватися, вправи в домашніх умовах. «Після тренування одяг завжди мокрий» -сміється Олег. Якщо все болить значить правильно все робимо.

— Якщо порівнювати реабілітацію зараз в Next Step і в Іспанії?

відмінностей є декілька хоч підхід до пацієнта практично однаковий- позитивний і мотивовуючий до реабілітації і вправ. Відмінності в тому що “Next Step Ukraine” має краще і новіше обладнання. Також ціни в Європі високі. За подібну реабілітацію ми сплачували в місяць 1,500 Евро, в “Next Step Ukraine” для мене реабілітація і проживання в будинку зробленому фондом під розсеоення- безкоштовно. Тому хотілося б подякувати всім благодійникам фонду Revived Soldiers Ukraine за можливість реабілітації вдома в Україні. І я дуже радий, що є професіонали своєї справи і в нашій країні. Дякую

Дмитро Підибаєв

Реабілітація тіла і душі.

Тільки в нас особистий підхід до кожного бійця, не тільки фізичний, але і психологічний. Цим прикладом є Дмитро Підибаєв. Про реабілітацію в «Next Step Ukraine» з благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine:

Дмитро офіцер,пішов на війну в 2015 році, як військовослужбовець ЗСУ. Рік чекав підвищення від кадрового офіцера до старшого лейтенанта. Інакше не пускали на лінію фронту

— Чого прийняв таке рішення, поїхати в зону АТО ?

«Напевно в більшій мірі, щоб батьки мною пишалися. Доказати, що я в цьому житті чогось вартий і сильна людина. Заради них і пішов вперше на війну» — розповідає Дмитро

— Куди направляли ?

Так як я зв‘язковий, був в усіх точках Донецька і Луганська.

— Брав зброю в руки , чи не було такої потреби?

Там зброя в усіх , але застосовувати його не приходилось. Якщо бути відвертим , був один момент не зрозумілий, але щоб стріляти такого не було. Пам’ятаю був випадок, ми стояли на окремій точці в лісі. Нас було чотири чоловіки і було дуже близько до передової. І якось одного разу я чергував вночі і почув, як хтось ходить біля нас. Я випустив залп , вони відбігли потім через час знову прийшли . Тоді я дійсно стріляв, але не для того щоб влучити в когось, ціль була налякати.

— Коли і як отримав травму?

Отримав під час проходження військової служби в ЗСУ півтора роки назад , коли їхав по робочим справам потрапив в ДТП.

— Де проходив реабілітацію ? Закордоном був чи тільки в Україні?

Проходив тільки в Україні, спочатку був у Львівському госпіталі там навчився жити самостійно, обслуговувати себе. Це був початок моєї довгої реабілітації , але все більше намагаюсь працювати над собою, відновлення ходьби. Життя на цьому не закінчується і це головне.

— Як ти дізнався про Next Step? Якщо порівнювати з іншими закладами в Україні в яких ти був, на якому рівні Next Step?

Дізнався від волонтерів, що планують відкриватися, але взимку було важко добиратися до центру. Проте дуже зацікавився реабілітацією саме в ньому. Якщо порівнювати з тими де я був, то це дійсно рівень Європейський . Тренажерм нові, навіть деякі бачив вперше. Кожен раз коли приїжджаєш, то хочеться займатися, співробітники стають другою сім’єю. Хочу ще відмітити , що коли люди не знайомі радіють за тебе, хочеться викладатися на всі тисячу відсотків, щоб вони тобою пишалися. Ти стараєшься заради ріабілітолога, який витрачає свій час на тебе і ти хочеш йому доказати, що ти можеш, і можеш досягнути високих результатів.

— Скільки займався в центрі? Які результати після реабілітації?

Займався 2 місяці, за цей період я зміцнив верхній плечовий пояс, став більш самостійним, це дозволило сідати в машину і виходити з неї, вставати з підлоги і навіть правильно на неї падати, з підлоги сідати в візок. Все, що може людина без травми , може і людина у візку.

Дмитро Христій

Герой нашого часу «Батя»

Цей позивний Дмитро отримав від побратимів, зрозумів що на нього дивляться, молодщі хлопці і він має відповідати довіреному статусу.
«На війну пішов у 2014 році в началі вересня, ми приїхали нас зустріли і збрали двома бетеєрами і атобусом. Шли по зеленці прострілювали ппід прикриттям до Дебальцева. Добралися до місця дислокації , але бойове хрещення не затрималося» — розповідає Батя.

Наш підрозділ прикривав артилеристів котрі розташувалися трохи нижче, і саме ми були основною мішенню ворога та перешкодою на шляху до мінометних позицій. Гради раптово накрили позиції і несподівано стихли, але мінометний обстріл не завершувався. В напрямку Луганської області вели залізничні шляхи, до однієї з колій був приварений потяг, для того щоб обмежувати нам огляд під час ворожих обстрілів, ми деякий час не могли відслідкувати звідки ведеться вогонь. — як і де ви отримали поранення?

В районі Світлодарської дуги. Повертаючись с завдяння наїхали на міну і більше нічого не памьятаю. Про той день мені розповідали побратими, спідкало те що найбільше всього боявся «Поранення» , яке обмежує можливість рухатися. Відкрив очі дивлюся жінка біля мене стоїть, кажу – «що трапилося ?», а не чую себе взагалі. Осколок так і не видалили. — від кого дізналися про центр ?
В мене є побратим Олег Ивахнюк, він перший приїхав проходити реабілітацію і запропонував мені. — скільки часу ви вже проходите реабілітацію? Які результати?

В центрі знаходжусь вже півтора місяці, реабілітологи, відношення, атмосфера все супер, хочеться приїжджати і займатися. Достатня кількість тренажерів, щоб займатися. До того як я потрапив в центр я не міг навіть встати на ногу, боявся, руки тремтіли. Зараз є впевненість, підтримка реабілітологів , що все вийде, можу сміло вставати на ногу і проходити певну дистанцію. Я був на багатьох реабілітаціях по Україні і тільки в Next Step почав бачити результати. Дай Бог здоров’я реабілітологам і волонтерам які роблять і не забувають про нас.

Тепер планую відновитися і продовжити не завершене!

Горбачевський Олександр

Сам він не може чітко говорити тому все інтерв’ю розповідає його дідусь Юрій Аркадійович, який з ним приїхав.


— Яке було життя до війни? Що спонукало піти захищати Україну? У якій бригаді служив?


— Саша 11 класів закінчив і пішов в Херсоні в ліцей. У нього професія — майстер по налагодженню холодильних установок. У червні 2017 року Саші виповнилось 18 років. 26 числа він отримав диплом, а 29 вже був в Миколаєві, в учебці морської піхоти. Він пішов по переконанням, не хотів, щоб на сході Росія була. — З гордістю в очах розповідає дідусь за внука. Справа в тому, що в 2013 році я працював в Судаку на прогулянковому катері, людей катали по всьому ЮБК. Спочатку дружина приїхала з молодшими, а потім Саша на 10 днів, йому тоді років 13-14 було, і так Крим йому запав у душу. Він катався зі мною на судні, а там краса: фортеці старовинні зруйновані, Коктебель, стежка Голіцина…
Тоді, пам’ятаю, Саша сказав, що хоче відпочивати тільки в Криму!


— Як рідні віднеслися до рішення піти на війну? Намагалися відмовити чи навпаки підтримали одразу?

— Від служби я його відмовляв, воєнком теж. Просили, що йди хоча б в морські прикордонники – служити будеш в Скадовську. А він: «Ні, я хочу в морську піхоту, і все». Санька впертий, він якщо вирішив – зробив. Але в армію пішов накачаний. До цього зі спортзалу не вилазив. Міцний був хлопець.


— Коли ви дізналися про поранення? Яка була реакція, перші емоції?

— Це було 11 вересня 2018 року. Я був на роботі, в порту на судні. Мені подзвонив голова нашої сільради і повідомив, що з Сашком трапилося. Він був кулеметником, був нічний бій і його поранило. Як тільки я цю новину дізнався, відразу поїхав до Дніпра і з 12 вересня 2019 року практично постійно з ним. Коли онука побачив в реанімації, трохи інфаркт не отримав — все було опухле і, як баклажан, синє. З нього купа проводів стирчала, а поруч купа апаратури. У нього було велике ураження головного мозку. З проникненням осколків черепа в тканини: куля зайшла в лоб і вийшла через потилицю. В Дніпрі лікарні імені Мечникова зробили 3 операції. — Неохоче згадує Юрій Аркадійович, а очі потроху починають блищати від сліз. Головлікар Сергій Риженко написав пост на своїй сторінці у ФБ: «Десятого вересня снайперське поранення в голову біля селища Саханка. Наскрізне поранення мозку. Кома ІІІ ступеня. Життя тільки за допомогою медикаментів і апаратури. Без будь-якої надії військові медики доставили бійця в лікарню Мечникова. Всю ніч і наступного ранку нейрохірурги і анестезіологи рятували смертельно пошкоджений мозок. Після операцій і тижні боротьби в реанімації Саша виходить з коми, відкрив очі…»


— Як відбувалася реабілітація після лікарні? Де займалися вже ?

— Вперше ми поїхали на реабілітацію у Львів. Він протягом перших трьох місяців важив до 38 кілограмів. Але реабілітологи там дійсно молодці. Я їм дуже вдячний. Увага офігенна, ніколи не бачив, щоб так пацієнтів піднімали.


— Як ви дізналися про наш центр Next Step Ukraine?

— Коли були в Миколаєві і нам потрібна була реабілітація то нам зі Львова дали направлення в Одесу, а в Миколаєві дали направлення назад у Львів. Там вже відмовили сказали, що приймуть вже тільки після Одеси. Тому ми залишилися вже там і жіночка Світлана, яка служить у спецназі, працює в кадрах, сказала, що поговорить із комбатом про реабілітацію в Ірпені і країнах Балтії. Наступного дня подзвонив волонтер з Києва Тимур. Сказав, що всі дали зворотній зв’язок, але в країнах Балтії довго чекати на свою чергу. Тому дочекавшись своєї черги ми приїхали в Next Step. До цього також чув багато рекомендацій і відгуків про ваш центр, дуже хотіли потрапити і потрапили. Такого обладнання, як у вас ніде не бачили. Ми дуже задоволені. Саша вже через два дні занять сказав «Бомба».

Дмитро Білоконський

ветеран АТО, військовий лікар.
Травма: повний розрив ахілового сухожилля, лютий 2019 року.

Дмитро грав у футбол за збірну лікарів України та Києва, де і отримав травму.
Наша ціль: повернутися до гри за ці команди.

Тому заняття максимально наближені до ігрової діяльності, для того, щоб відновити нейром’язевий контроль у травмованих м’язах. Щоб він впевнено міг себе почувати у грі в футбол.

Також окрім занять в центрі, тренуємося поза його межами. На футбольному майданчику також проходять тренування з м’ячем.
Зараз Дмитро вже тренується зі своєю командою, за яку виступав раніше.

Реабілітація після травми ахілового сухожилля включає в себе не тільки роботу з травмованими м’язами, це є комплексний підхід, який включає багато аспектів. Ми працюємо над збільшенням сили м‘язів, пропріоцептивною чутливістю, відновленням амплітуди руху.

Щоб повернутися у повсякденний ритм життя для відновлення потрібно не менше 6-8 місяців реабілітації. Після чого потрібно лише підтримувати кондиції тренуваннями.

Павло Порхай

Родом з Луцька у 2014 році з патріотичного розуміння, добровільно вирішив йти служити у підрозділ Світязь, де пробув 2 роки.
А вже 2016 року підписав на 3 роки контракт в ЗСУ.
Перед самим виїздом на Схід рідні дізналися про рішення Павла і підтримали його в цьому.

Але вже на кінець служби він отримав травму перелом ноги, що дало ускладнення на спину.

Через спину не зміг навіть підвестись з ліжка, була зроблена термінова операція. Тепер має потребу в довготривалій реабілітації.

Тому знайомі розповіли про Next Step Ukraine, де безкоштовно надаються послуги для ветеранів АТО/ООС.
Перші свої кроки зробив в Модричах, але через платну реабілітацію не зміг продовжити курс.

Михайло Єдинак

Важливо пам’ятати не лише тих героїв, що загинули за Україну, а й тих, хто дивом залишився живим. Часто забуваємо, що бійці, які проходять лікування та реабілітацію, потребують часом більшої допомоги, ніж ті, що на передовій.

Михайло Єдинак, людина з невичерпною волею до життя, яка не може жити без допомоги іншим. Лікарі не давали йому шансу встати з інвалідного візка, а він зміг. — «Був на Майдані з перших днів. Коли почалися воєнні дії АТО, не міг залишатися вдома. Рідні спочатку навіть не знали, де я. Починав воювати у Станиці Луганській, потім захищав Донецьк. За місяць до повернення додому, у березні, сталася біда. На мене впав “Урал” — ремонтував машину, не витримав домкрат. Від мін та куль вберігся, а тут біда. Як наслідок — перелом хребта та інвалідний візок. Львівські депутати обіцяли купити мені візок, от чекав три місяці. Довелося вирішувати питання самостійно.» Дякуючи нашим донорам ми повертаємо таких хлопців до повноцінного життя!
Тож приєднуйтеся до нас робити разом історію!

Шепеленко Василь

Він не міг сидіти вдома поки на війні гинуть молоді хлопці.

Своєю історією поділився Василій, який на цей момент проходить фізичну реабілітацію в центрі

Побачивши новини, в яких десятки бортів з молодими хлопцями та дівчатами прибувають до лікарень, вирішив у 2015 році вступити в ряди ЗСУ.
Щоб рідні не змогли відмовити пішов до військкомату взяв повістку і підкинув собі у поштову скриньку.
Василь з 72 бригади, стояв на позиціях Опитного, Авдіївки, Світлодарської дуги.
Перебувавши на позиції в Золотому, несучи службу — отримав інсульт , що спричинило собою ураження лівої сторони.

Лоізов Іван

«…Раптом відчув сильний удар, запаморочення. Впав на землю. Тут же в голові промайнула думка: в мене поцілив снайпер. Намагався повзти, та ноги не слухалися — куля зачепила хребет.… Я вижив лише завдяки моїм товаришам…»
Події, що трапилися 22 березня 2019 року, назавжди закарбувалися у пам’яті Івана Лоізова — бійця 54-ї механізованої бригади. Того дня на одній з позицій поблизу Золотого-4 чоловік дістав важке поранення, яке змінило його життя.
Родом Іван з Донецької області, з Приазов’я. Інженер за фахом. У січні 2015 року під час четвертої хвилі мобілізації він залишив роботу та пішов добровольцем до війська. Потрапив до оперативної зенітної артилерійської прикордонної застави Донецького прикордонного загону та після кількамісячних тренувань вирушив на передову. Першого поранення зазнав улітку 2016-го на Світлодарській дузі поблизу селища Луганське.
— Я був навідником зенітної установки ЗУ-23-2, — згадує боєць. — Працювали по противнику. У відповідь прилетіли міни. Дістав легке поранення в руку, осколок пройшов на виліт. Крім мене, тоді зачепило ще двох хлопців з екіпажу. На щастя, всі залишилися живими.
У тому ж таки 2016-му Іван підписав контракт зі Збройними Силами. Вибір припав на 54-ту механізовану бригаду.
Розповідаючи про своє друге поранення навесні 2019-го, чоловік пригадує:
— Разом з двома товаришами облаштовували нову позицію в районі Золотого-4. Щодня окопувалися, заглиблювалися у промерзлий кам’янистий ґрунт. До найближчих ворожих окопів — якась сотня метрів. Місцевість доволі складна — терикони, балки.
Зі слів ветерана, тоді на позиціях противника стояли так звані місцеві. Та згодом на зміну їм прийшли найманці з Росії, зокрема — група професійних снайперів. Останні неабияк дошкуляли.
— Уночі 22 березня я був на чергуванні. Пильнував підступи до нашої позиції. На мить висунувся з окопу, аби через тепловізор оглянути невеликий ярок, яким час від часу намагався прокрастися противник. Раптом відчув сильний удар, запаморочення. Впав на землю. Майже відразу зрозумів, що в мене поцілив снайпер. Намагався повзти, та ноги не слухалися — куля зачепила хребет. Я вижив лише завдяки моїм товаришам, які викликали медиків та у повній темряві кілька кілометрів несли мене на руках до точки евакуації. Пізніше один з них, мій побратим «Берег», загинув на тій самій позиції від кулі снайпера, — із сумом згадує чоловік.
Пораненого бійця евакуювали у Сєвєродонецьк, далі — вертольотом до Харкова, де йому провели складну операцію.
— Виявилося, що, крім пошкодження хребта, куля зачепила печінку та пробила легені. В якийсь момент я просто перестав дихати. Два дні провів у комі. Лікарі говорили, що я був на межі, — розповідає військовий.
Відтоді Іван Лоізов продовжує боротьбу за повернення до повноцінного життя. Позаду — операції, лікування у шпиталях Харкова та Києва, реабілітація у Львові. Зі слів лікарів, шанси стати на ноги у чоловіка є, але для цього знадобляться роки реабілітації.
— Нині потроху пробую ходити з ходунками, — говорить боєць. — Хоч і повільно, та до ніг починає повертатися чутливість. Ліва нога працює до коліна. Права поки відстає, поступово починаю відчувати в ній якісь м’язи. Я вірю, що буду ходити, але спинний мозок — це важка історія.

Поки триває реабілітація, Іван з оптимізмом будує плани на майбутнє. Хоче навчитися програмування та створити сім’ю. За переконанням чоловіка, головне не зациклюватися й не впадати в депресію. Якщо пощастило вижити — потрібно рухатися далі, адже безвихідних ситуацій немає.

Іван Зданевич

Тернистий шлях до свого повного одужання.

Іван Зданевич, Захисник Української держави! Проживає у селі Копитів Сокальського району, що на Львівщині.

Сім років тому хлопця призвали на строкову службу в армію. Проте, коли в 2014 році в країні розпочалась російсько-українська війна, Івана та його побратимів–строковиків «перекинули» в зону АТО, де він захищав державу до 2015 року.
Після того Іван повернувся додому, щоби тут розпочинати нове, післявоєнне життя. Зважаючи на фінансові труднощі в родині, молодик змушений був податися на заробітки до Польші.

Він працював у місті Седльце. Але все перекреслила жахлива аварія, яка трапилася 8 лютого 2019 року. У вкрай важкому стані хлопця було госпіталізовано до місцевої лікарні. На кону стояло його життя. Він перебував у комі 40 днів, а лікарі не жодного шанса…

Одного вечора до матері хлопця зателефонував лікар з Польщі і запропонував підписати документи про відключення її сина від апаратів, які підтримували життєдіяльність його організму.
Але, матір не давши згоди й далі вірила і відчувала материнським серцем, що її син буде жити. Вже за кілька днів хлопець прийшов до свідомості і розпочав свій новий тернистий шлях!

В Україні Іван без жодних сумнівів приїхав до нашого центру фізичної реабілітації Next Step Ukraine, де ми забезпечили його проживанням, перевезенням та харчуванням і звичайно індивідуальними заняттями кожного дня з нашими найкращими реабілітологами.
На відео ви можете бачити частинку занять та ми впевнені, що його незламна віра і наполеглива праця дадуть можливість стати на ноги та відновити попереднє здоров’я.

Олександр Беспалов

Вражає динаміка одужання

Олександр Беспалов, старший солдат 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Народився 1995-р. в місті Миколаїв.

Навчався хлопець на бюджеті в Миколаївському педагогічному інституті імені Сухомлинського. Але в 18 років несподівано кинув навчання й уклав контракт з ВСУ. Тоді ніхто не міг зрозуміти такого неочікуваного рішення. Після закінчення терміну першого контракту хлопцю запропонували піти до військового училища, але він не захотів, підписав ще один контракт, знову на три роки.

За ці шість років Олександр пройшов найстрашніші бої — Іловайський котел, Донецький аеропорт, але, приходячи у відпустку додому, ніколи ні про що не розповідав і тим більше не скаржився.

На останній ротації в селі Водяне, 21 травня 2019-р. куля пробила око, пройшла через весь мозок і зупинилася в потиличній частині черепа.
Коли хлопця привезли в лікарню імені Мечникова в Дніпрі, лікарі не могли зрозуміти, як 24-річний хлопець залишився живий.

З таким пораненням, солдати назавжди залишаються на полі бою. Але Саша вижив, хоча відразу ж після поранення впав у кому. Після трепанації черепа і складної багатогодинної операції куля й осколки черепа були вилучені.
На дванадцятий день хлопець вийшов з коми. Всі ці дні поруч була його наречена Аня, яка знаходиться на п’ятому місяці вагітності.

Після того як Олександр вийшов з коми, він тільки ворушив губами. Лікарі сподівалися, що потихеньку почне говорити через пару місяців. Але як тільки хлопець одружився, відразу заговорив.

А зараз Сашко проходить фізичну реабілітацію в нашому центрі Next Step Ukraine, де покращив свої фізичні результати, також наш фонд Revived Soldiers Ukraine буде сплачувати протезування правого ока.

Гончаров Олексій

В кінці 2015 року прийняв для себе рішення, піти служити в 130-й окремий розвідувальний батальйон.
Щоб захистити свою сім’ю та землю!

Рідні тільки підтримали хлопця в цьому виборі, хоч було не легко відпускати.
З 2016 року побував в усіх пекельних точках Донецької та Луганської області.
Вже 11 квітня 2019 року, на позиції Золоте-4, снайпер попав у Олексія. Куля пройшла крізь груди та вийшла через ліву руку.
Після медичної допомоги та 8 операцій, де час від часу проходив реабілітацію в місті Львів, дізнавшись про наш центр Next Step Ukraine вирішив не втрачати часу.

Вже через три тижні реабілітації є результати!
«Набагато більше сили з’явилось, лівою рукою практично не міг нічого тримати, хвилювався, що можу випустити з руки чашку або телефон. А зараз спокійно можу узяти предмет.» — розповідає Олексій.
Не дивлячись на поранення хлопець не відступає і перепідписав контракт на службі ще на 3 роки. А його 3-є синів беруть приклад мужності, та сміливості й мріють стати кулеметниками та снайперами, щоб жоден ворог не вступив на рідну землю!

Тож поки такі хлопці боронять нашу землю, ми можемо спати спокійно.

Роман Ясинський

Знайомтесь, це Роман Ясинський з Луцька!

Він боєць 8-го окремого батальйону 10-ї військоштурмової бригади.

Роман настільки хотів обороняти кордони України, що йшов на фронт двічі. Вперше покинув домівку у 2015 році. Тоді на це рішення, ще більше підштовхнула вагітність коханої дружини. Через кілька місяців у родини Ясинських народився хлопчик. Роман відвідав новонародженого сина, і за кілька днів знову вирушив на фронт. Повернувся вже  за рік служби. 

Але довго всидіти дома не зміг. У 2019 Роман вдруге підписує контракт. Втім, його служба триває недовго, у боях у Воляному чоловік отримує  вогнепальне поранення в руку. 

О восьмій вечору чоловік взяв пристрій нічного бачення. Натомість, відчув потужний вистріл. На щастя, куля зачепила лише руку. Але поранення виявилось надто серйозним. Якби не своєчасна допомога його командира та ліпшого друга, ймовірно боєць залишився б без руки. 

«Перша реакція при пораненні була: “Задовбав, ну нарешті влучив”,- розповідає чоловік. Адже російські снайпери намагались зачепити Романа ще раніше. 

Тепер Роман і досі не може зігнути руку. В нього ще залишилось два осколки в руці, тож він має продовжити лікування в шпиталі. А поки чоловік проходить реабілітацію в Next Step Ukraine, і вже бачить перші результати. 

Роман Ясинський скоріше за все більше не зможе служити на фронті.  Понад усе хоче, щоб рука максимально відновилась. А ще — виховати рідного сина патріотом.

Сергій Каспрук

Сергій Каспрук з Новоград-Волинського готував найсмачніші у своєму місті суші. Але два роки тому вирішив покинути мирне життя та професію повара, щоб захищати кордони України. Хлопець пішов служити у 39-й зенітно-ракетний полк. Воював у гарячих точках під Золотим і у Водяному.
Війна не зачепила Сергія на передовій, але нагадала про себе, щойно він приїхав з ротації. У віці 30 років у нього трапився інсульт… Сергію повністю паралізувало ліву руку та ногу. Після інсульту багато подій зникло з пам’яті, а деякі звичні побутові речі доводиться вчитись робити по-новому.
В цьому Сергію допомагають фахівці центру Next Step Ukraine. І хоча хлопець проходить реабілітацію лише другий тиждень — ділиться, що вже набагато краще тримає рівновагу.
Сергій вірить, що скоро відновить своє здоров’я повністю, для цього потрібен тільки час і наполегливі тренування. В майбутньому хоче здійснити кілька простих бажань – створити щасливу родину та відкрити свій заклад харчування. А ще, щойно одужає — обіцяє приготувати нову неймовірно смачну страву.

Андрій Поцілуйко

Пішов на фронт, і навіть не сказав про це родині
25-річний Андрій Поцілуйко з Львівщини покинув роботу бармена і вирушив на передову. Проте хлопець пробув там недовго… Під час виконання бойового завдання підірвався на міні. Прокинувся вже в реанімації. Поряд сиділи тато, брат і заплакана мама.
Хлопець втратив пам’ять коли отримав черепну мозкову травму і на сьогодні може згадали лише певні моменти свого життя до поранення.
Під час перегляду своїх фотографій у хлопця з’являються спогади, але повноцінно згадати життя він поки не може.
Єдина надія зараз — на центр фізичної реабілітації «Next Step Ukraine». Хлопець сподівається відновити втрачені функції тіла після поранення, а також з часом згадати своє життя! А поки він активно тренується, щоб взяти участь в марафоні у підтримку ветеранів.

Руслан Хомин

Руслан Хомин, ветеран російсько — української війни. З 2014-2016 рік проходив службу у батальйоні патрульної служби поліції особливого призначення
» Івано-Франківськ».
Після завершення контракту та повернення з зони АТО,чоловік отримав роботу в Іспанії. Підписавши контракт на нову роботу ,вирушив до нової країни,але сталась біда. Вечором невідомі напали на Руслана і нанесли тяжкі тілесні ушкодження. Чоловік впав на бордюр ,отримавши черепно-мозкову травму голови,в наслідок чого пішов крововилив і чоловік впав в кому. Руслана довго лікували за кордоном, а в липні 2019 минулого року транспортували на Прикарпаття.
Наразі Руслан проходить реабілітацію в нашому реабілітаційному центрі “Next Step Ukraine”

Денис Михайлик

Денис Михайлик з Чернігівської області внаслідок війни у буквальному сенсі втратив землю під ногами. Військовослужбовець держприкордонної служби в 2015 році вирушив на передову. Пройшов бої у Новотроїцьку та під Маріуполем. Війна його не зачепила відразу. Проте у 2018 році хлопцю раптово стало погано – і він втратив свідомість. Встати на ноги так і не зміг. Лікарі після тривалих обстежень поставили шокуючий діагноз – пухлина спинного мозку. Чоловік переніс операції, але його недуга не покинула. Що буде далі – лікарі не прогнозують. Проте чоловік вирішив взяти ситуацію в свої руки – і вирушив на реабілітацію в Next Step Ukraine. Його найбільша мрія – все ж стати на ноги, і самостійно відвести свою донечку наступного року в перший клас.