Історії

Ми щодня отримуємо нові запити на допомогу важкопораненим українським військовим і стараємося максимально допомогти кожному захисникові України, який втратив здоров’я на війні. З моменту заснування в 2015 році фонду «Відродження Захисників України» лікування та реабілітацію у США пройшов 31 військовослужбовець.

Віктор Легкодух

26-річний український солдат, який був паралізований нижче
талії внаслідок отриманих поранень, воюючи в зоні АТО у складі 25-ї окремої
Дніпропетровської аеромобільної бригади. У 2009–2013 роках Віктор навчався у
Львівській академії аеромобільних військ, а у березні 2014 року відправився в
зону конфлікту.
16 серпня під час розвідувальної операції дістав тяжке мінно-осколкове
поранення. Найбільший осколок застряг у хребті Віктора, через що солдат
паралізований нижче пояса. З поля битви бійця евакуювали до Харківського
військового шпиталю, а через чотири дні перевезли в Одеський військовий
госпіталь для подальшого лікування та проведення операцій.
Віктор із Дніпропетровської області, нещодавно одружився. Нині подружжя разом
бореться з паралічем Віктора. Фонд «Відродження Захисників України» привіз
Віктора на шестимісячну реабілітацію до центру NextStep у Лос-Анджелесі.

Роман Годурик

40-річний солдат української армії, який служив у 58-й бригаді 13-
го батальйону, що дислокувався у Донецькій та Луганській областях. 29 вересня
2017 року, коли міна влучила в укриття солдатів біля села Новотошківка Луганської області, Роман отримав серйозну травму правого плеча.
Лікувався в Київському військовому шпиталі, де лікарі пропонували йому
зафіксувати праву руку на одному місці без можливості послуговуватися нею в
майбутньому. Команда «Відродження Захисників України» звернулася до доктора
Ніла Чена у Центральному госпіталі у Бостоні, який раніше допомагав іншому
українському пораненому солдатові. Доктор Чен погодився працювати на
добровільній основі й у січні 2019 року провів операцію. «Відродження Захисників
України» відповідає за амбулаторні витрати, пов’язані з операцією.
Роман з м. Березань Київської області. У нього двоє синів: Дмитро (9 років) і Артем (14 років).

Микола Левкун

33-річний офіцер, майор, який служив в окремому загоні
спеціального призначення Української національної гвардії. З 2014 року
перебував у найгарячіших точках Донецької області, зокрема у таких як
Слов’янськ, Дебальцеве, Авдіївка, Зайцеве, Широкине, Первомайськ.
Микола був тяжко поранений під час спецоперації біля Горлівки, де наступив на
міну, що вибухнула. Він утратив обидві нижні кінцівки і дістав сильне поранення
правої ноги. Перша госпіталізація та ампутація були у місті Торез. Опісля Миколу
направили до Харківського військового госпіталю, де відбулася перша операція з
імплантацією металевої пластини у правій нозі. Проте нога Миколи залишається
викрученою і він не може ходити на протезах. Боєць звернувся до нашого фонду, і
ми знайшли госпіталь Coney Island у Нью-Йорку, котрий провів необхідну
операцію. Після операції Микола отримає протезування ніг, яке нам доведеться
покрити в сумі 12 500 доларів.
Микола з Івано-Франківська, одружений, доньці Златі 4 роки, синові Денису 8
років. Микола залишається надзвичайно активним і бере участь у різноманітних
змаганнях для поранених українських військовослужбовців, таких як «Ігри
нескорених» та «Сила нації».

Олександр Півнев

20-річний солдат української армії, який у 2015 році підписав контракт з 53-ю окремою механізованою бригадою як зенітно-артилерійський винищувач і був направлений на службу в зону конфлікту на Сході України.
3 липня 2016 року Олександр, опинившись під важким артилерійським обстрілом
біля міста Торецьк на Донеччині, отримав серйозне поранення. Його доправили до найближчої лікарні, де лікарям довелося ампутувати праву ногу.
У ніч на 4 липня Олександра перевели до Харківського військового госпіталю, де він провів тиждень у реанімації. Протягом цього часу його серце зупинялося чотири рази. Коли стан стабілізувався, бійця перевели у центр травматології, а потім – у відділення гнійної хірургії. Оскільки ситуація залишалася складною, лікарі боролися, щоб зберегти молодому хлопцеві (тоді Олександрові було 19 років) ліву ногу. Загалом боєць переніс 11 операцій у Харківському військовому шпиталі. Ми спротезували Олександра в США у 2017 році на суму 14 500 доларів.

Володимир Ковальський

34-річний армійський сержант-механік, який служив
у 14-му взводі (розташований у Володимирі-Волинському). Станом на березень
2015 року служив на Сході України, доки не дістав поранення на мінному полі 15
березня 2016 року, коли група Володимира пішла на розвідувальний пробіг на
окуповану територію.
Володимир був евакуйований до лікарні у м. Волноваха, де йому ампутували
обидві нижні кінцівки. Отримавши перше протезування в Україні, Володимир
розпочав тренуватися та брати участь у різних змаганнях для людей з
інвалідністю, таких як «Ігри героїв» і «Сила нації».
Володимир родом з м. Каховка Херсонської області, має 10-місячну дитину.
Фонд допомагає Володимирові отримати дві протезові ноги. Володимир їде до
Орландо (Флорида) для лікування та реабілітації у Prosthetics and Orthotics
Associates. Вартість становить 12 500 доларів для обох ніг. Також Володимир
отримав бігові протези ніг від центру безкоштовно.

Руслан Ярош

27-річний український солдат, який був паралізований нижче пояса
внаслідок отриманих поранень, воюючи у складі 79-ї бригади. Руслан служив в
українській армії з 2011 року за контрактом, спочатку – у бригаді нападу, пізніше – у
розвідувальному відділі.
З розвитком конфлікту на Сході України в березні 2014 року Руслан обороняв кордон
з АР Крим, а згодом його підрозділ вирушив у зону АТО. 19 червня 2014 року поблизу
селища Ямпіль у Руслана влучив снайпер, коли українські сили йшли вперед, щоб
прикрити 25-ту бригаду, яка зазнала серйозних втрат. Руслан сидів на верхівці
військового транспортного засобу, коли куля розбила лопатку, пройшла через його
легені та пошкодила спинний мозок. Руслан був негайно евакуйований і три дні
перебував у комі в Харківському військовому шпиталі. Згодом солдат провів 13 днів
у відділенні інтенсивної терапії та півроку в інших госпіталях. Руслан мріє стати на
ноги і звернувся по допомогу до нашого фонду. Ми надали Руслану можливість
шестимісячної реабілітації в найбільш розвинутому інституті відновлення спинного
мозку в США NextStep на суму 20 000 доларів.

Дмитро Котов

41-річний сержант української армії з 25-го взводу «Київська
Русь». 2 червня 2016 року біля села Троїцьке на Луганщині Дмитро отримав
складні мінні поранення, коли взвод здійснював одну зі своїх поїздок до сірої зони (території, що відокремила українську армію та проросійські війська).
Дмитро одразу ж втратив одну ногу, а другу йому ампутували у військовому
шпиталі. Боєць переніс 27 хірургічних втручань у польовій лікарні та Київському
військовому шпиталі. Дмитро тренується на протезах, за котрі наш фонд спільно з
українською громадою в Детройті та Нью-Йорку заплатили в листопаді 2017 року
10 200 доларів. 

Влітку 2018р Дмитро піднявся на найвищу точку України-гору Говерлу на протезах, які йому проплатив фонд Відродження Захисників України. Завдяки цьому подвигу Дмитро потрапив у книгу рекордів України.  У 2019р Дмитро повторив своє досягнення.

Також у 2018році Дмитро прийняв участь у традиційному пробігу- Марафон морської піхоти, Вашінгтон.

Володимир Бобик

41-річний український солдат, який був паралізований
унаслідок отриманих травм, воюючи в зоні АТО у складі 95-ї бригади. Володимир
командував мінометним взводом і брав участь у бойових діях на кордоні Авдіївка,
Тарасівка, Слов’янськ, де був сильно поранений у шию, легені та спинний мозок.
Лікувався в Генічеській лікарні й Одеському військовому госпіталі і нині проходить
реабілітацію. Повільно в нижню частину його тіла повертаються відчуття, і він може рухати пальцями на лівій нозі. Ми дали Володимиру можливість перебувати
протягом шести місяців у центрі реабілітації NextStep у Лос-Анджелесі, який лікує
людей із серйозними травмами центральної нервової системи. Щомісячна вартість терапії, кімнати та пансіону становить 2500 доларів. Володимир пройшов у ЛосАнджелесі шестимісячну реабілітацію на загальну суму 15 540 доларів, яку сплатив фонд «Відродження Захисників України».

Рустам Росул

був охоронцем на українсько-російському кордоні, який постійно
зазнавав нападів проросійських сил. 10 жовтня 2014 року біля Волновахи він і
більшість охоронців у його підрозділі були поранені. Кілька куль пошкодили
життєво важливі органи, зокрема спинний мозок, залишивши Рустама
паралізованим. Вийшовши з двотижневої коми в Дніпропетровському
військовому шпиталі і пройшовши лікування в прикордонній патрульній лікарні
Києва та Львівському реабілітаційному центрі, він був прийнятий у центр
реабілітації для паралізованих у Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія. Рустам уже
здатний стояти з мінімальною підтримкою і робити кроки за допомогою милиць.
Ми сподіваємося, що через шість місяців реабілітації він зможе ходити з
мінімальною підтримкою і повернутися до самостійного способу життя.
Реабілітацію для Рустама фінансували українські американці в Каліфорнії та інших
частинах США.

Михайло Ляля

український паралізований солдат, який 12 лютого 2015 року зазнав
серйозного поранення на Сході України у важкій боротьбі біля міста Дебальцеве.
Михайло отримав травму спинного мозку і був прооперований в Інституті
нейрохірургії в Києві.
Поранення залишило молодого солдата паралізованим нижче талії. Він хоче брати участь у Паралімпійських іграх (веслування) і одного дня представляти Україну на Іnvictus Games. За реабілітацію Михайла у центрі NextStep у Лос-Анджелесі, а також кімнату й пансіонат ми сплатили 12 500 доларів. Михайло займався баскетболом і тенісом.

Андрій Мельник

 працював у складі 80-ї бригади, добровільно пішов на Схід

України, щоб захистити українську територію, і служив у селі Піски. Він пройшов
через тяжкі бої в аеропорту Донецька, де втратив майже половину своїх бойових
побратимів, а деякі зникли безвісти. Умови, в яких боролися воїни, були
надзвичайно важкими. Інколи вони спали лише дві години, мали обмежену
кількість їжі. Офіцер української армії вистрілив в Андрія після того, як він вийшов
з аеропорту Донецька. Це сталося у селищі ближнього військового району, коли
наші сили помилково прийняли Андрія за сепаратиста. Куля залишила Андрія
паралізованим нижче талії. Фонд «Відродження Захисників України» привіз бійця
для реабілітації в Лос-Анджелес наприкінці листопада 2016 року. Через пролежні,
що відкрилися під час подорожі Андрія, він не міг залишитися на шість місяців і
після двох місяців реабілітації мусив повернутися до України, щоб отримати
медичну допомогу. Фонд «Відродження Захисників України» сплатив 7500
доларів.

Віталій Галіцин

 полковник української армії, який у серпні 2014 року дістав

серйозне поранення черевної порожнини та обох очей через вибух міни поблизу
міста Маріуполь. У цій атаці Віталій втратив двох своїх найкращих друзів-офіцерів.
До війни Віталій багато років служив в українській армії бойовим інженером
(сапером). Він брав участь у спеціальній місії в Іраку під назвою «Іракська свобода» і
працював разом з іншими військовослужбовцями з усього світу. Віталій є експертом з роззброєння вибухових пристроїв і добровільно виїхав до Східної України після відставки зі Збройних Сил у 2010 році.
Він вважав, що власними знаннями допоможе захистити націю та народ від
російської окупації. 26 серпня Віталій був поранений у живіт і майже втратив зір на
обох очах.

У Німеччині лікарі прооперували одне око і змушені були хірургічно видалити інше. Завдяки українському американському лікареві Бойку в січні 2017 року Віталію здійснили трансплантацію рогівки у клініці Wills Eye у Філадельфії. Та,попри всі наші зусилля, Віталій залишається незрячим. Він отримав собаку-поводиря в Pilot Dogs у штаті Огайо, яку привіз із собою до України.

Дмитро Трібой

у листопаді 2017 року  отримав кульове поранення в голову, в ліву півкулю головного мозку. З госпіталю у прифронтовому Бахмуті  хлопця доправили до Дніпра. Він тиждень був у комі, лікарі давали невтішні прогнози. Але він вижив. Після Дніпра був львівський шпиталь, а потім Діма проходив реабілітацію у центрі в Клевані на Рівненщині.
Зараз Дмитро кілька разів на тиждень їздить по чотири години з рідного села Сухоліси, що біля Білої Церкви, до Ірпеню під Києвом, робить чотири пересадки на шляху до реабілітаційного центру Next Step Ukraine і за рік вже показує результати одужання.
З Дмитром ми познайомилися минулого року. Тоді він із реабілітологами прийшов до мене на ефір. Казав, що ледь піднявся на четвертий поверх – після поранення права сторона у хлопця була практично нерухомою. Тоді Діма тільки голосно сміявся. І поки він не пояснив, що погано говорить, я б не здогадалася, що він пережив таке поранення.
Зараз хлопець значно впевненіше відчуває руку і ногу, а лівою рукою так притискає на прощання чи при зустрічі, що перехоплює подих. Діма так само голосно сміється, жартує і вже набагато краще вимовляє слова.
Цей текст викладаю у вигляді діалогу, бо Дмитро дуже намагається говорити, і це в нього наразі виходить окремими словами, а не цілими реченнями.
– Срочка – ух, бррр! Десна – ух… – каже Діма.
– То ти від слова «срочка» так збурився чи від слова «Десна»? – запитує Дмитра фізичний терапевт і реабілітолог Микола Свищ.
– Від «срочка в Десні», – підказують Дмитрові, а він регоче.
– У 2012 році восени служив срочку, – показує Діма на калькуляторі цифри.
– Чому ти не намагаєшся вимовляти цифри 2012? – запитую в нього.
– Тяжко. Цифри – класно (має на увазі, що всі пам’ятає), язик – важко (має на увазі, вимовляти не дуже виходить). Ми з реабілітологом Миколою починаємо говорити повільно, щоб Діма повторив за нами: «Дві-тисячі-два-над-цять». І він повторює.
Дмитро Трібой навчався у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова на психолога-логопеда, потім була строкова служба. На війну потрапив у 2015 році в складі одеської 28-ї бригади, через 1,5 роки перевівся до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, був розвідником.
Сміється, що за освітою психолог-логопед, а зараз сам займається з логопедом, вчиться вимовляти складні слова і складати правильно речення.
22 листопада Дмитро Трібой відзначає другий День народження. Цей хлопець виявився сильнішим за ворожу кулю, за саму війну. А у реабілітаційному центрі Next Step Ukraine допомагають повернутися до повноцінного життя українським військовим із черепно-мозковими травмами, після інсультів, зі спинномозковими травмами та будь-якими іншими порушеннями центральної та периферичної нервової системи. Дивишся на таких хлопців, які щодня долають наслідки ворожих обстрілів, куль і поранень, як вони, попри біль, відновлюються, і розумієш, що перемога не здобувається одразу, до неї ідуть маленькими, але впевненими кроками.

Олександр Дударєв

Куля снайпера прошила його голову, майже не залишивши шансів на життя. Та попри велику втрату крові та 9 днів коми, боєць гірсько-штурмової бригади Олександр Дударєв уже два роки заново вчиться говорити і ходити. А ще – мріє взяти участь у паралімпійських іграх.
– Побратими і лікарі казали, що мій син – справжній боєць. І навіть там, після поранення, лежачи на землі з простріленою наскрізь головою – тримався, – розповідає мама хлопця Алла Коротич. – Хоч це і було два роки тому, але він пам’ятає все. І як стояв на посту в Золотому, і як упав, відчув біль, як кликав на допомогу, а ніхто не приходив, бо, як з’ясували пізніше, – від поранення Саша втратив мову. Тоді боровся і зараз не припиняє. Ще жодного разу він не пожалівся на свій біль чи безпорадність. Після отриманої нейротравми, маючи забій мозку 3 ступеня та відсутність 12 см черепної кістки сину потрібна багатоетапна і довготривала реабілітація.
Кожне заняття для хлопця – шанс заново навчитися ходити і говорити. Його лікували в Харкові, Дніпрі, Львові. Попри те, що було фізично важко, Олександр запекло працював над відновленням. І вже за кілька місяців зміг вимовити своє ім’я… Афазія – саме так часто називають порушення мови, які виникають унаслідок черепно-мозкової травми, складного поранення або інсульту. Ліків від афазії немає та й сама вона не зникає. Однак існує терапія мови, яка в більшості випадків допомагає таким, як Олександр Дударєв, повернути втрачені навички спілкування.
– Наразі в Україні мало фахівців, які займаються з бійцями відновленням мови після ураження мозку. Ми об’їздили із сином чимало шпиталів та реабілітаційних центрів України. Тільки у Львові віднайшли спеціаліста, яка повірила в Сашу і постійно з ним займається, – говорить мама бійця. – І результат її роботи – вражає. Син вже потроху говорить, щоправда ще не всі його розуміють. Але це – вже позитив.
Для відновлення мови спеціалісти використовують когнітивно-нейропсихологічний підхід. Його створили ще у Великій Британії, і зараз широко застосовують по всьому світу. Це сприяє не лише підвищенню ефекту терапії, а й має позитивний психологічний вплив на стан пацієнта. Також у лікуванні афазіологи застосовують прагматичний підхід, спрямований на відновлення комунікативних навичок. Тому часто бійці проходять і групові заняття.
– Після численних занять він ходить, щось вже може зробити в побуті, приміром, приготувати яєчню… Саша постійно в роз’їздах. Як по Україні, так і за кордоном. Зараз проходить реабілітацію в Ірпені, де нещодавно відкрили унікальний для України реабілітаційний центр Next Step. Мій син сильний духом і має мету – представляти Україну на паралімпійських іграх. Цього року навіть брав участь у відбірковому турі «Ігор нескорених». Але попри хороший результат з плавання та стрільби з лука – не пройшов далі. Та я знаю Сашу, він ніколи не здасться і буде йти до мети крок за кроком.

Олег Івахнюк

Про реабілітацію Олега Івахнюка в “Next Step Ukraine” з благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine:

Не секрет, що ветерани АТО сьогодні як ніхто потребують реабілітаційного втручання як в фізичному так і в моральному плані. Про те, як знайти в собі сили після поранення, борючись кожен день за те, щоб встати знову на ноги і прийти самостійно до доньки. Розповів в Інтерв’ю Олег Івахнюк- ветеран АТО, який з початком війни пішов як доброволець, потім служив в батальйоні Донбас.

— Коли і як отримали поранення?

«Поранення отримав у 2014 році, на передовій коли визволяли місто Попасне, Луганська область. В ліве стегно попало 3 кулі. По прогнозам лікарів мав ходити, але на одинадцятій операції дали неправильно спинальну анестезію і відказало все тіло. Коли лежав у Харкові хотіли ампутувати ногу. Але я не дав цього зробити, бо був у свідомості, а інакше б відрізали. Якби не ця ситуація повернувся би на фронт» — Розповідає Олег.

— Лікар був звільнений? або як вирішили ситуацію з анестезією?

Лікар анастезіолог відразу пішов у відпустку на 4 місяці. Звільнений не був. Рани довго не загоювалися, тому що занесли інфекцію. Пізніше, її вдалося знешкодити коли був на лікуванні за кордоном.

— Де проходили лікування до того як потрапили на реабілітацію в Next Step?

Проходив в Іспанії і в Рівненській області в Клевані.

— Як дізналися про центр, який результат після заннять?

Дізнався від волонтерів, і бачив на фейсбуці про реєстрацію. У центрі вже другий місяць займаюся, результат є навіть після невеликого періоду. Прокачав м’язи ніг і спини, почав краще вставати на ногу. Реабілітологи не дають спуску і відносяться на рівні з собою, не жаліють тебе. Що найбільше і подобається. Дають поради як правильно харчуватися, вправи в домашніх умовах. «Після тренування одяг завжди мокрий» -сміється Олег. Якщо все болить значить правильно все робимо.

— Якщо порівнювати реабілітацію зараз в Next Step і в Іспанії?

відмінностей є декілька хоч підхід до пацієнта практично однаковий- позитивний і мотивовуючий до реабілітації і вправ. Відмінності в тому що “Next Step Ukraine” має краще і новіше обладнання. Також ціни в Європі високі. За подібну реабілітацію ми сплачували в місяць 1,500 Евро, в “Next Step Ukraine” для мене реабілітація і проживання в будинку зробленому фондом під розсеоення- безкоштовно. Тому хотілося б подякувати всім благодійникам фонду Revived Soldiers Ukraine за можливість реабілітації вдома в Україні. І я дуже радий, що є професіонали своєї справи і в нашій країні. Дякую

Дмитро Підибаєв

Реабілітація тіла і душі.

Тільки в нас особистий підхід до кожного бійця, не тільки фізичний, але і психологічний. Цим прикладом є Дмитро Підибаєв. Про реабілітацію в «Next Step Ukraine» з благодійним фондом Revived Soldiers Ukraine:

Дмитро офіцер,пішов на війну в 2015 році, як військовослужбовець ЗСУ. Рік чекав підвищення від кадрового офіцера до старшого лейтенанта. Інакше не пускали на лінію фронту

— Чого прийняв таке рішення, поїхати в зону АТО ?

«Напевно в більшій мірі, щоб батьки мною пишалися. Доказати, що я в цьому житті чогось вартий і сильна людина. Заради них і пішов вперше на війну» — розповідає Дмитро

— Куди направляли ?

Так як я зв‘язковий, був в усіх точках Донецька і Луганська.

— Брав зброю в руки , чи не було такої потреби?

Там зброя в усіх , але застосовувати його не приходилось. Якщо бути відвертим , був один момент не зрозумілий, але щоб стріляти такого не було. Пам’ятаю був випадок, ми стояли на окремій точці в лісі. Нас було чотири чоловіки і було дуже близько до передової. І якось одного разу я чергував вночі і почув, як хтось ходить біля нас. Я випустив залп , вони відбігли потім через час знову прийшли . Тоді я дійсно стріляв, але не для того щоб влучити в когось, ціль була налякати.

— Коли і як отримав травму?

Отримав під час проходження військової служби в ЗСУ півтора роки назад , коли їхав по робочим справам потрапив в ДТП.

— Де проходив реабілітацію ? Закордоном був чи тільки в Україні?

Проходив тільки в Україні, спочатку був у Львівському госпіталі там навчився жити самостійно, обслуговувати себе. Це був початок моєї довгої реабілітації , але все більше намагаюсь працювати над собою, відновлення ходьби. Життя на цьому не закінчується і це головне.

— Як ти дізнався про Next Step? Якщо порівнювати з іншими закладами в Україні в яких ти був, на якому рівні Next Step?

Дізнався від волонтерів, що планують відкриватися, але взимку було важко добиратися до центру. Проте дуже зацікавився реабілітацією саме в ньому. Якщо порівнювати з тими де я був, то це дійсно рівень Європейський . Тренажерм нові, навіть деякі бачив вперше. Кожен раз коли приїжджаєш, то хочеться займатися, співробітники стають другою сім’єю. Хочу ще відмітити , що коли люди не знайомі радіють за тебе, хочеться викладатися на всі тисячу відсотків, щоб вони тобою пишалися. Ти стараєшься заради ріабілітолога, який витрачає свій час на тебе і ти хочеш йому доказати, що ти можеш, і можеш досягнути високих результатів.

— Скільки займався в центрі? Які результати після реабілітації?

Займався 2 місяці, за цей період я зміцнив верхній плечовий пояс, став більш самостійним, це дозволило сідати в машину і виходити з неї, вставати з підлоги і навіть правильно на неї падати, з підлоги сідати в візок. Все, що може людина без травми , може і людина у візку.

Дмитро Христій

Герой нашого часу «Батя»

Цей позивний Дмитро отримав від побратимів, зрозумів що на нього дивляться, молодщі хлопці і він має відповідати довіреному статусу.
«На війну пішов у 2014 році в началі вересня, ми приїхали нас зустріли і збрали двома бетеєрами і атобусом. Шли по зеленці прострілювали ппід прикриттям до Дебальцева. Добралися до місця дислокації , але бойове хрещення не затрималося» — розповідає Батя.

Наш підрозділ прикривав артилеристів котрі розташувалися трохи нижче, і саме ми були основною мішенню ворога та перешкодою на шляху до мінометних позицій. Гради раптово накрили позиції і несподівано стихли, але мінометний обстріл не завершувався. В напрямку Луганської області вели залізничні шляхи, до однієї з колій був приварений потяг, для того щоб обмежувати нам огляд під час ворожих обстрілів, ми деякий час не могли відслідкувати звідки ведеться вогонь. — як і де ви отримали поранення?

В районі Світлодарської дуги. Повертаючись с завдяння наїхали на міну і більше нічого не памьятаю. Про той день мені розповідали побратими, спідкало те що найбільше всього боявся «Поранення» , яке обмежує можливість рухатися. Відкрив очі дивлюся жінка біля мене стоїть, кажу – «що трапилося ?», а не чую себе взагалі. Осколок так і не видалили. — від кого дізналися про центр ?
В мене є побратим Олег Ивахнюк, він перший приїхав проходити реабілітацію і запропонував мені. — скільки часу ви вже проходите реабілітацію? Які результати?

В центрі знаходжусь вже півтора місяці, реабілітологи, відношення, атмосфера все супер, хочеться приїжджати і займатися. Достатня кількість тренажерів, щоб займатися. До того як я потрапив в центр я не міг навіть встати на ногу, боявся, руки тремтіли. Зараз є впевненість, підтримка реабілітологів , що все вийде, можу сміло вставати на ногу і проходити певну дистанцію. Я був на багатьох реабілітаціях по Україні і тільки в Next Step почав бачити результати. Дай Бог здоров’я реабілітологам і волонтерам які роблять і не забувають про нас.

Тепер планую відновитися і продовжити не завершене!

Горбачевський Олександр

Сам він не може чітко говорити тому все інтерв’ю розповідає його дідусь Юрій Аркадійович, який з ним приїхав.


— Яке було життя до війни? Що спонукало піти захищати Україну? У якій бригаді служив?


— Саша 11 класів закінчив і пішов в Херсоні в ліцей. У нього професія — майстер по налагодженню холодильних установок. У червні 2017 року Саші виповнилось 18 років. 26 числа він отримав диплом, а 29 вже був в Миколаєві, в учебці морської піхоти. Він пішов по переконанням, не хотів, щоб на сході Росія була. — З гордістю в очах розповідає дідусь за внука. Справа в тому, що в 2013 році я працював в Судаку на прогулянковому катері, людей катали по всьому ЮБК. Спочатку дружина приїхала з молодшими, а потім Саша на 10 днів, йому тоді років 13-14 було, і так Крим йому запав у душу. Він катався зі мною на судні, а там краса: фортеці старовинні зруйновані, Коктебель, стежка Голіцина…
Тоді, пам’ятаю, Саша сказав, що хоче відпочивати тільки в Криму!


— Як рідні віднеслися до рішення піти на війну? Намагалися відмовити чи навпаки підтримали одразу?

— Від служби я його відмовляв, воєнком теж. Просили, що йди хоча б в морські прикордонники – служити будеш в Скадовську. А він: «Ні, я хочу в морську піхоту, і все». Санька впертий, він якщо вирішив – зробив. Але в армію пішов накачаний. До цього зі спортзалу не вилазив. Міцний був хлопець.


— Коли ви дізналися про поранення? Яка була реакція, перші емоції?

— Це було 11 вересня 2018 року. Я був на роботі, в порту на судні. Мені подзвонив голова нашої сільради і повідомив, що з Сашком трапилося. Він був кулеметником, був нічний бій і його поранило. Як тільки я цю новину дізнався, відразу поїхав до Дніпра і з 12 вересня 2019 року практично постійно з ним. Коли онука побачив в реанімації, трохи інфаркт не отримав — все було опухле і, як баклажан, синє. З нього купа проводів стирчала, а поруч купа апаратури. У нього було велике ураження головного мозку. З проникненням осколків черепа в тканини: куля зайшла в лоб і вийшла через потилицю. В Дніпрі лікарні імені Мечникова зробили 3 операції. — Неохоче згадує Юрій Аркадійович, а очі потроху починають блищати від сліз. Головлікар Сергій Риженко написав пост на своїй сторінці у ФБ: «Десятого вересня снайперське поранення в голову біля селища Саханка. Наскрізне поранення мозку. Кома ІІІ ступеня. Життя тільки за допомогою медикаментів і апаратури. Без будь-якої надії військові медики доставили бійця в лікарню Мечникова. Всю ніч і наступного ранку нейрохірурги і анестезіологи рятували смертельно пошкоджений мозок. Після операцій і тижні боротьби в реанімації Саша виходить з коми, відкрив очі…»


— Як відбувалася реабілітація після лікарні? Де займалися вже ?

— Вперше ми поїхали на реабілітацію у Львів. Він протягом перших трьох місяців важив до 38 кілограмів. Але реабілітологи там дійсно молодці. Я їм дуже вдячний. Увага офігенна, ніколи не бачив, щоб так пацієнтів піднімали.


— Як ви дізналися про наш центр Next Step Ukraine?

— Коли були в Миколаєві і нам потрібна була реабілітація то нам зі Львова дали направлення в Одесу, а в Миколаєві дали направлення назад у Львів. Там вже відмовили сказали, що приймуть вже тільки після Одеси. Тому ми залишилися вже там і жіночка Світлана, яка служить у спецназі, працює в кадрах, сказала, що поговорить із комбатом про реабілітацію в Ірпені і країнах Балтії. Наступного дня подзвонив волонтер з Києва Тимур. Сказав, що всі дали зворотній зв’язок, але в країнах Балтії довго чекати на свою чергу. Тому дочекавшись своєї черги ми приїхали в Next Step. До цього також чув багато рекомендацій і відгуків про ваш центр, дуже хотіли потрапити і потрапили. Такого обладнання, як у вас ніде не бачили. Ми дуже задоволені. Саша вже через два дні занять сказав «Бомба».

Дмитро Білоконський

ветеран АТО, військовий лікар.
Травма: повний розрив ахілового сухожилля, лютий 2019 року.

Дмитро грав у футбол за збірну лікарів України та Києва, де і отримав травму.
Наша ціль: повернутися до гри за ці команди.

Тому заняття максимально наближені до ігрової діяльності, для того, щоб відновити нейром’язевий контроль у травмованих м’язах. Щоб він впевнено міг себе почувати у грі в футбол.

Також окрім занять в центрі, тренуємося поза його межами. На футбольному майданчику також проходять тренування з м’ячем.
Зараз Дмитро вже тренується зі своєю командою, за яку виступав раніше.

Реабілітація після травми ахілового сухожилля включає в себе не тільки роботу з травмованими м’язами, це є комплексний підхід, який включає багато аспектів. Ми працюємо над збільшенням сили м‘язів, пропріоцептивною чутливістю, відновленням амплітуди руху.

Щоб повернутися у повсякденний ритм життя для відновлення потрібно не менше 6-8 місяців реабілітації. Після чого потрібно лише підтримувати кондиції тренуваннями.